І.
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Як-би сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що родила[1] на світ Божий,
Мусить погибати.
Серце вьяне співаючи,
Коли знає за-що;
Люде серця не спитають,[2]
А скажуть: „ледащо!“
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Сміються[3] над вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
