Оттакий-то на чужині Сон мені приснився, — Шби знову я на волю, На світ народився. Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених, У маленькій хаті; Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах...
Н. И. Костомарову.
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних; [1]
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували,
І часових переміняли —
Синє-мундирних часових...
І до дверей на ключ замкнутих
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих
Давно похованих, забутих,
Моїх крівавих, тяжких слёз;
А їх чи-мало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село,
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині!
↑Весняне сонечко ховалось
В широких хмарах весняних; (Рук. вар.)
