|
І полине голубкою
По-над чужим полем, —
І я ніби оживаю
На полі, на волі...
І на гору високую
Вихожу — дивлюся,
І згадую Україну, —
І згадать боюся...
І там степи, і тут степи,
Та тут не такиї —
Руді-руді, аж червоні;
А там голубиї,
Зелениї, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами...
А тут бурьян, піски, тали,
І хоч би на-сміх де могила
О давнім-давні говорила:
Неначе люде не жили!
Од спокон-віку і до-нині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її знайшли...
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили —
Всёго наробимо колись!...
О, моя доле! моя Країно!...
Чи я то вирвусь з ції пустині...
Чи може (крий Боже!)
Тут і загину...
І почорніє червоне поле...
— „Айда в казарми, айда в неволю!“ [1]
Неначе крикне хто надо мною, —
І я прокинусь. По-за горою
|
