Утирала мої слёзи
І поцілувала.
Неначе сонце засияло,
Неначе все на світі стало
Моє — лани, гаї, сади...
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня! а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить:
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю!
Умер би орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога б не прокляв!
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині, —
Однаковісінько мені!
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканний своїми,
В неволі плачучи умру
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,[1]
На нашій несвоїй землі.
І не помьяне батько з сином,
Не скаже синові: „молись…
Молися, сину! За Вкраїну
- ↑ На обезчещеній землі. (Льв. вид.)