|
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині, —
Однаковісінько мені!
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканний своїми,
В неволі плачучи умру
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,[1]
На нашій несвоїй землі.
І не помьяне батько з сином,
Не скаже синові: „молись…
Молися, сину! За Вкраїну
Ёго замучили колись…“
|
