Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/589

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 115 —


 Убогую... [1] Любо мені,
 Любо мені з ними,
 Мов батькові багатому
 З дітками малими.
 І радий я, і веселий,
 І Бога благаю,
 Щоб не приспав моїх діток
 В далекому краю: [2]
 Нехай летять до-домоньку
 Легенькиї діти,
 Та розскажуть — як-то тяжко
 Було їм на світі...
 І в сімьї веселій, тихій,
 Дітей привітають,
 І сивою головою
 Батько покиває;
 Мати скаже: „бодай тиї
 Діти не родились!“
 А дівчина подумає:
 „Я їх полюбила!“

1848, Орская крѣпость.




  1. Одинокую... (Перш. рук.)
  2. А иноді нагадаю
    Мою Україну
    І заплачу... Боже милий!
    Нехай я загину
    У цій проклятій пустині,
    Та не пусти димом
    Дітей моїх безталанних
    В широкій пустині!
    Нехай ідуть до-домоньку
    Мої любі діти
    Та розскажуть, як то тяжко
    Було мені в світі.
    І в сімьї веселій тихо,
    Сумно прочитають;
    І сивою головою
    Батько покиває;
    Мати скаже: »Бодай тиї
    Діти не родились!«
    А дівчина подумає:
    »Я б ёго любила!« (ib.)