|
Тиняючи на чужині
По-над Елеком, стрів я діда
Вельми старого. Наш земляк
І недомучений варнак
Старий той був. Та у неділю,
Якось у полі ми зустрілись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину. І ми
В траві за валом посідали
І розмовляли-сповідались
Один другому: „Довгий вік!“
Старий промовив. „Все од Бога.
Од Бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марно, всує...
Я сам занівечив свій вік!
І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу. От-так,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на чужині,
В неволі.“ І старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй!
Нехай пустку нетоплену
Иноді нагріє;
І потечуть з очей старих
Слёзи молодиї;
І, умитеє слёзами,
Серце одпочине!
|
