Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/591

— 117 —

 І полине із чужини
 На свою країну!

 „Багато де-чого не стало.“
Сказав старий. »Води чи-мало
Із Икви в море утекло...
Над Иквою було село.
У тім селі, на безталання
Та на погибель, виріс я...
Лихая доленька моя!
У нашої старої пані
Малиї паничі були,
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали.
Як ті щенята, покусали
Не одного мене малі.

 От-то ж і вчити почали
Письму панят. На безголовъя
І я учуся. Слізмн, кровъю
Письмо те полилося! Нас,
Дешевших панської собаки,
Письму учити!?
Молитись Богу,
Та за ралом спотикатись,
А більш нічого
Не повинен знать невольник, —
Така ёго доля!
От-тож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі;
Не дає, і в москалі.
Проклята, не голить!
Що тут на світі робити?
Пішов я до рала,
А паничів у гвардію

Поопреділяли...