|
Тепер їй любо, любо жити!
Воно серед-ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на ёго подивитись, —
Наговоритись... „Це моє,
Мов!...“ і дивиться на ёго,
І молиться за ёго Богу,
І йде на улицю гулять [1]
Гордійше самої цариці,
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро... „а подивіться — [2]
Моє найкраще над всіма!“
І ненароком инший гляне, —
Весела, рада, — Боже мій!
Несе до дому свого Йвана
І їй здається — все село
Весь день дивилося на ёго,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого...
Щасливая!...
Літа минають;
Потроху діти виростають;
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі...
А ти осталася, небога.
І не осталося нікого
З тобою дома... Наготи
Старої нічім одягти
І витопить зімою хату;
А ти не здужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести...
В холодній молишся оселі
За їх — за діточок...
|
