|
Очей не зводючи, дивилась
На Петруся. Одним-одна [1]
І виростала, й дівувала,
І за старого генерала
Занапастили-продали,
І в-купі гроші пропили...
І тяжко-тяжко заридала.
— „Ходімо, серце, погулять!
Ходім, Петрусю, в сад, в палати.“
„А хто ж тут буде доглядать,
Хто попасе мої ягнята?“
— „Нехай хто хоче!“ —
Й повела
Ёго в палати. А в палатах
Причепурила, одягла,
А потім в школу оддала...
І любо їй... Нехай радіє,
Поки надію серце гріє,
Поки росте з того зерна
Або кукіль, або пшениця...
Бо ми не знаєм, що твориться
У ёго там. А він хоч зна,
То нам не скаже... Як-би знала
Матуся горенько твоє,
Чи оддала б за генерала
Дитя єдинеє своє?
Не оддала б... А в-тім — не знаю, —
Бо всякі матері бувають...
Минають дні собі по-волі;
Петрусь до школи та із школи
З книжками ходить та росте;
|
