Та на лани зодотополі, [1]
Та на високиї могили, —
Дивитись, думати, гадать:
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали?
І в-двох тихенько [2] заспівать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огні Ляхи спекли.
А потім би з гори зійшли,
По-над Дніпром у темнім гаї
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир Божий не засне;
Поки з вечернёю зорёю
Не зійде місяць над горою.
Туман на лан не прожене, —
Ми б подивились, помолились,
І розмовляючи пішли б
Вечеряти в свою хатину. [3]
. . . . . . . . . .
Даєш ти, Господи єдиний, [4]
Сади панам у твоїм раю,
Даєш високиї палати;
Пани ж [5] неситиї пузаті
На рай твій, Господи, плюють,
Запершися собі в палатах,
І нам дивитись не дають
З убогої малої хати.
Я тілько хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі
Хоч на малесенькій горі.
1850. Над Каспієм.
