Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/636

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 162 —


 „Вернувсь вдовиченько до-дому,
 А зять пішов у москалі;
 Не жаль було ёго нікому,
 Та ще й сміялись у селі!

От-же, далебі, не знаю
Чи вона верталась,
Катерина, до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях: украла що-сь,
Потім утопилась.
Та все-то те, — знаєш, люде
Втоплять і задушать.
А може то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
 „Шелесть, шелесть, по дубині
 Шапки хлопці погубили;
 Тілько наймит не згубив,
 Удовівну полюбив...“
Соромитна... нехай їй лихо!

Минали літа тихо-тихо,
(От-так пиши), — і за гріхи
Карались Господом Ляхи
І пугав Пугач над Уралом
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю, — тілько ми
Сиділи нишком, слава Богу.
 Шсля великої зіми
 Вернувся і Максим безногий:
 В поході, каже, загубив,
 Та срібний хрестик заробив.