„Вернувсь вдовиченько до-дому,
А зять пішов у москалі;
Не жаль було ёго нікому,
Та ще й сміялись у селі!
От-же, далебі, не знаю
Чи вона верталась,
Катерина, до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях: украла що-сь,
Потім утопилась.
Та все-то те, — знаєш, люде
Втоплять і задушать.
А може то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
„Шелесть, шелесть, по дубині
Шапки хлопці погубили;
Тілько наймит не згубив,
Удовівну полюбив...“
Соромитна... нехай їй лихо!
Минали літа тихо-тихо,
(От-так пиши), — і за гріхи
Карались Господом Ляхи
І пугав Пугач над Уралом
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю, — тілько ми
Сиділи нишком, слава Богу.
Шсля великої зіми
Вернувся і Максим безногий:
В поході, каже, загубив,
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/636
Ця сторінка вичитана
— 162 —
