|
А Катруся з Москалями
Десь помандрувала.“
Тепер от-так пиши небоже:
„Максим подумав, пожурився,
А потім Богу помолився,
Промовив двічи: „Боже, Боже!“
Та й більш нічого.
Од цариці
Прийшов указ — лоби голить.
„Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить!“
Сказав Максим, — і кгрунт покинув,
Бо вдовиного, бачиш, сина
В приём громада повезла.
Такі то темниї діла
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити
Щоб не кричали : „ах, ах, ах...
Не варт, не варт, на світі жити!
А чом пак темні не кричять?...
2. — „Хиба ж живуть вони і знають,|1em}}
Як ви сказали, — благодать,
Любов . . . . . . .“
1. „...Що, що? недочуваю!...“
2. — „Вони, кажу вам, прозябають,
Або по вашому ростуть,
Як та капуста на городі.“
1. „От-так по вашому! ну, годі ж:
Нехай собі і не живуть...
А все, скажу, таки: як хочеш,
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменні очі.“
2. — „От-же як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну де той безталанний зять?“ —
|
