Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/64

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 32 —


Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: „Не вернуся!
В далекому краю
В чужу землю чужі люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже…
Не розсказуй, голубонько,
Де б не заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люде не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я ёго мати!
Боже ти мій!… лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!…“

 Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє;[1]
Назад подивилась,
Покивала головою,
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,


  1. Ниє. Семир. 1860.