Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зострінуться жовті піски
І чужиї люде;
Зострінеться зіма люта…
А той чи зостріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить…
Побачимо, почуємо…
А поки — спочину,
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, панибрати;
Знаю ёго, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як ёго згадаю.
Нопоміряв і я колись —
Щоб ёго не мірять!…
Розсказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
„Бреше,“ скажуть, „сякий-такий!
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує мову
Та людей морочить.“
Правда ваша, правда, люде!
