Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/677

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 203 —


 Поклонилась Маріулі
 За науку в ноги,
 Попрощалась з циганами,
 Помолилась Богу,
 Та й пішла собі, небога,
 В свою Україну, [1]
 Рада, рада, та весела,
 Мов мала дитина.
 Які села прохожала,
 Болящих питала
 І травами напувала
 І всім помагала.
 В осені прийшла до-дому,
 Пустку затопила,
 Вимазала, упоралась,
 Легенько спочила,
 Мов у раї. Все забула:
 Злее і не злее.


  1. Подаємо сей варьянт, як він стоїть у першому рукопису. Лагодячи задля видання цю поему, кінець її Т. Г. вкоротив так:

    Та й пішла собі небога
    В свою Україну.
    »Вернусь, каже: хоч погляну
    На дочку, на сина!«
    Не довелось. Пан вернувся,
    Покинув Наталю
    В Московщині. А ти її
    За Дністром шукала!
    Сина Йвана молодого
    Оддали в салдати
    За те, що ти не навчила
    Панів шанувати.
    До кого ж ти прихилишся?
    Нікого немає!
    До людей хились, небого,
    Люде привітають.

     Пан вернувшись занедужав,
    Стогне, пропадає,
    А вона набрала зілля,
    Та й пішла в палати
    Лічить ёго, помагати,

    А не проклинати.
    Не помогла болящому,
    Бо не допустили;
    А як умер, то за ёго
    Богу помолилась.
    І жила собі святою,
    Дівчат научала,
    Щоб з панами не кохались,
    Людей не цурались —
    »А то Бог вас покарає,
    А ще гірше люде:
    Люде горді, неправедні,
    Своїм судом судять...«
    От-так вона поучала,
    Болящих лічила,
    З убогими останнёю
    Крихтою ділилась.
    Люде добрі і розумні
    Добре її знали,
    А все таки покриткою
    І відьмою звали.