|
|
- ↑ Подаємо сей варьянт, як він стоїть у першому рукопису. Лагодячи задля видання цю поему, кінець її Т. Г. вкоротив так:
Та й пішла собі небога
В свою Україну.
»Вернусь, каже: хоч погляну
На дочку, на сина!«
Не довелось. Пан вернувся,
Покинув Наталю
В Московщині. А ти її
За Дністром шукала!
Сина Йвана молодого
Оддали в салдати
За те, що ти не навчила
Панів шанувати.
До кого ж ти прихилишся?
Нікого немає!
До людей хились, небого,
Люде привітають.
Пан вернувшись занедужав,
Стогне, пропадає,
А вона набрала зілля,
Та й пішла в палати
Лічить ёго, помагати,А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили;
А як умер, то за ёго
Богу помолилась.
І жила собі святою,
Дівчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались —
»А то Бог вас покарає,
А ще гірше люде:
Люде горді, неправедні,
Своїм судом судять...«
От-так вона поучала,
Болящих лічила,
З убогими останнёю
Крихтою ділилась.
Люде добрі і розумні
Добре її знали,
А все таки покриткою
І відьмою звали.
