Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/690

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 216 —


Росла собі і виростала,
І на порі Марія стала,
Рожевим квітом розцвіла
В убогій і чужій хатині,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу було і струг покине
Та й дивиться... і час мине,
А він і оком не мигне,
І думає: „ані родини,
Ані хатиночки нема,
Одна-однісенька!... Хиба...
Ще ж смерть моя не за плечима!!“

А та — стоїть собі під тином
Та вовну білую пряде
На той бурнус ему святешний;
Або на беріг поведе
Козу з козяточком сердешним
І попасти і напоїть;
Хоч і далеко, так любила ж
Вона той тихий Божий став,
Широкую Тиверіаду.
І радо, аж сміється, радо,
Що Іосип, сидячи, мовчав,
Не боронив їй, не спиняв
На став іти. Іде, сміється;
А він сидить та все сидить,
За струг, сердега, не береться.
Коза напьеться та й пасеться,
А дівчина собі стоїть,
Неначе вкопана, під гаєм,
І смутно-сумно позірає
На той широкий, Божій став.
І мовила: „Тиверіадо!
Широкий царю озерам!
Скажи мені, моя порадо,