Якая доля вийде нан
З старим Іосипом?... О доле!...“
І похилилась, мов тополя
Од вітру хилиться в яру:
„Ёму я стану за дитину;
Плечми моїми молодими
Ёго старого підопру!...“
І кинула кругом очима
Аж искри сипнули з очей,
А з добрих молодих плечей
Хитон полатаний до-долу
Тихенько зсунувся: ніколи
Такої божої краси
Ніхто не узрить!... Злая ж доля
Колючим терном провела,
Згнущалася над красотою!...
О, доленько!... По над водою
Ходою тихою пішла,
Лопух край берега найшла,
Лопух зірвала і накрила,
Неначе бриликом, свою
Головоньку тую смутную,
Свою головоньку святую,
І зникла в темному гаю.
О, світе наш незаходимий!
О, Ти пречистая в женах!
Благоуханний зельний кріне!
В яких гаях, в яких ярах,
В яких незнаємих вертепах
Ти заховалася од спеки
Огнепалимої тиї,
Що серце без огню розтопить
І без води прорве, потопить
Святиї думоньки твої!
Де ти сховаєшся? нігде!
Огонь заклюнувся вже... годі!
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/691
Ця сторінка вичитана
— 217 —
