|
Даремне сила пропаде,
До крови дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний. Вже пророчить,
Тобі вже зазірає в очі
Твоє грядущеє... Не зри!
Слёзу пророчую утри,
Заквітчай голову дівочу
Лілеями, та тим рясним,
Червоним маком, та й засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде.
У вечері, мов зоря тая
Марія з гаю вихожає
Заквітчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко-високо сияє,
Аж сліпить очі. Підняла
На той Фавор свої святиї
Очиці кроткая Марія
Та й усміхнулась... Зайняла
Козу з козяточком з-під гаю
І заспівала.
„Раю, раю,
Темний гаю!
Чи я молодая,
Милий Боже, в твоїм раю
Чи я погуляю,
Нагуляюсь?...“
Та й замовкла.
Круг себе сумно озірнулась
На руки козиня взяла
І веселенькая пішла
На хутір бондарів убогий.
|
