Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/693

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 219 —


А йдучи козиня небога,
Ніби дитину на руках,
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
І цілувала. Козиня,
Неначе теє кошиня,
І не пручалось, не кричало,
На лоні пестилося, гралось.
Миль зо дві любо з козиням
Трохи-трохи не танцювала, —
І не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи під тином,
Давненько вже свою дитину;
Зустрів її і привітав,
І тихо мовив: „Де ти, в Бога,
Загаялась, моя небого?
Ходімо в кущу, опочий,
Та повечеряємо в-купі
З веселим гостем молодим!
Ходімо, доненько!“ — „Який,
Який се гость?!...“ — „Із Назарета,
Зайшов у нас підночувать
І каже — Божа благодать
На ветхую Елисавету
Учора рано пролилась:
Учора, каже, привела
Дитину-сина, а Захарій
Старий нарік ёго Иваном!
Так бачиш що!...“


 А гость розутий,
Умитий, в кущі, вихожав
В одному білому хитоні,
Мов намалёваний сияв.
І став велично на порозі
І уклонившися вітав
Марію тихо... Їй небозі —