Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/703

— 229 —

Все, все сплюндровано. В руїні
Їм довелося ночувать.
В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася: там
Колись-то з нею яснолиций
Зустрівся гость святий. Бурьян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли...
Маріє, горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свого святую силу,
Долготерпінієм окуй,
В слёзах кровавих загартуй!
Небога трохи не втопилась
У тій криниці. Горе нам
Було б искупленним рабам!
Дитина б тая виростала
Без матері, і ми б не знали
І досі правди на землі —
Святої волі. Схаменулась
І тяжко-важко усміхнулась
Та й заридала. Полились
На цямрину святиї слёзи
Та й висохли; а їй небозі
Полегшало.
 Елисавета
Стара вдова у Назареті
З малим синком своїм жила
Таки з Иваном, та й була
Якась рідня їм. В-ранці-рано
Свою дитину безталанна
Нагодувала, одягла,
І зо святим своїм пішла
У Назарет той до вдовиці,
В сусіде, в наймички проситись.
Дитяточко собі росло,
З Ивасем удовеньком гралось,

Уже чи-мале підросло.