Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/702

— 228 —

Сидить на призьбі коло хати
Та вовну з кужіля пряде.
Аж ось і сам старий іде
З ціпочком тихо по-під тином;
Носив у город шапличок
Продать: ёму медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собі ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув,
Та й каже : „Доню, не журись:
Царя вже Ирода не стало.
Чогось у вечері наївсь,
Та так наївся, що й опрігсь —
Такеє-то мені сказали.
Ходімо, каже, у свій гай,
У свій маленький тихий рай,
Ходім до-домоньку, дитино!“
— „Ходім!“ сказала, та й пішла
На Нил сороченята прати
В дорогу синові. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Іосип сина забавляв,
На призьбі сидя, поки мати
На річці прала ті малі
Сорочечки; а потім в хаті
Поморщив добре постоли
Собі в дорогу. Та й знялись
До схода сонця, по торбині
На плечі взявійи, а дитину
У-двох в колисочці несли.

То сяк, то так прийшли до дому.
Бодай не довелось нікому
Узріть такеє. Благодать,
Гаєчок, тихий серед поля,
Одна, єдиная їх доля —
От-той гаёчок — і не знать,

Де він кохався, і хатина —