|
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі!
А ти пишалася колись
В добрі і роскоші! Вкраїно!
Мій любий краю, неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко! За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів оттих поганих —
До краю нищить... Покара,
Убьє незримо і правдиво:
Бо довго довготерпіливий
Дивився мовчки на твою.
Гріховную твою утробу,
І рек во гніві: „потреблю
Твою красу, твого оздобу,
Сама розіпнешся! Во злобі
Сини твої тебе убьють
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчята!
І плача, матірнёго плача
Ісполию гради і поля,
Да зрить розтленная земля,
Що я держитель і все бачу!...“
Возкресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату, опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони лихі,
Що їх безчестіє і зрада
І криводушіє — огнем,
|
