Чужиї люде; а Ивана
Її зарізали в тюрьмі.
І Іосипа твого не стало!
А ти яс палець той осталась
Одна-однісенька. Такий
Талан твій латаний, небого!
Брати ёго, ученики
Нетвердиі, душеубогі
Катам на муку не дались:
Сховались; потім розійшлись
І ти їх мусила збірати...
Отто-ж вони якось зійшлись
В-ночі круг тебе сумовиті
І ти, великая в женах,
І їх униніє і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом;
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогиї!... Хвала
І не хвала тобі, Маріє!
Мужі возпрянули святиї,
По всёму світу розійшлись,
І именем твоёго Сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всёму світу; ти ж під тином,
Сумуючи у бурьяні,
Умерла з голоду.[1] Аминь.
11 Ноября 1859. Петербургъ.
- ↑ У рукопису перехрещенний ось-який кінець:
А потім ченці одягли
Тебе в порфиру і вінчали,
Як ту царицю. Розпьяли
Й тебе, як сина, наплювали
На тебе чистую кати,Розпьяли кроткую, — а ти,
Мов золото в тону горнилі,
В людській душі возобновилась,
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящій і убогій!
