Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/726

— 252 —

Бувають діти і в святих,
Та не такі, як у простих,
А ось які. Аммон щасливий,
Вродливий первенець ёго,
Лежить, нездужає чогось.
Давид стенає та ридає,
Багряну ризу роздирає,
І сипле попіл на главу:
„Без тебе я не поживу
І дня єдиного, мій сину,
Моя найкращая дитино!
Без тебе сонця не узрю,
Без тебе я умру, умру!“
І йде ридаючи до сина,
Аж тюпає, немов біжить.
А той, бугай собі здоровий,
У храмині своїй кедровій
Лежить, — аж стогне, та лежить:
Кепкує з дурня. Аж голосить,
Аж плаче бідний, батька просить,
Щоб та Ѳамарь сестра прийшла:
„Драгій мій отче і мій царю!
Вели сестрі моїй Ѳамарі,
Щоб коржика мені спекла
Та щоб сама і принесла,
То я, вкусив ёго, возстану
З одра недуга.“ В-ранці рано
Ѳамарь спекла і принесла
Опріснок братові. За руку
Аммон бере її, веде
У темну храмину, кладе
Сестру на ліжко. Ломле руки,
Ридає, плаче і рвучись
Кричить до брата: „Схаменись,
Аммоне, брате мій лукавий!
Єдиний брате мій! Я! я!...
Сестра єдиная твоя!

Де дінусь я, де діну славу