А ми потанцюєм.
Заграй же нам яку-небудь!“
— „Чую, любі, чую!
Спасибі вам, мої квіти,
За слово ласкаве.
Заграв би вам, та бачите —
Справи нема, справи.
Учора був на базарі —
Кобза зопсувалась,
Розвалилася…“
„А струни?“
— „Тілько три осталось.“
„Та хоч на трёх яку-небудь!“
— „На трёх? Ох, дівчата!
І на одній колись-то грав,
Та ба, вже не грати!
Постривайте ж, мої любі,
Трошки одпочину…
Сядьмо, хлопче!“
Посідали.
Розвязав торбину;
Вийняв кобзу; разів зо-два
Ударив по рваних…
„Що б вам заграть?… Постривайте…
Черницю Марьяну…
Чи чували, чи не чули?…
Слухайте ж, дівчата,
Та кайтеся…
Давно колись
Була собі мати;
Був і батько, та не стало.
Осталась вдовою,[1]
Та й не молодою, —
Із волами, із возами,
З малою дочкою.
