Росла дочка Марьяна,[1]
А виросла, як панна, —
Чорнобрива, уродлива,
Хоч за пана гетьмана.
Стала мати гадати
Та зятя єднати,
А Марьяна не до пана
Виходила стояти, —[2]
Не до пана товстого,
Усатого, старого,
До Петруся, в гаю, в лузі,
Що-вечора святого.
Розмовляла, жартувала,
Обнімала, мліла,
В раю жила… а иноді
Плакала, німіла.
„Чого плачеш, моя пташко?“
Нетро запитає.
Вона гляне, усміхнеться:
„І сама не знаю!“.
— „Може, думаєш, покину?
Ні, моя рибчино!
Буду ходить, буду любить,
Поки не загину.
Хиба було коли в світі,
Щоб ті, що кохались,
Розійшлися, не взялися, —
Живими остались?“
— „Ти жартуєш, мій голубе!
