Ти чув, що співають…
То кобзарі вигадують;
Бо сліпі, не знають,
Бо не бачять, що є брови,
Чорні й карі очі,
І високий стан козачий,
І гнучкий дівочий,
Що є коси, чорні коси,
Козацька чуприна,
Що на мову на Петрову
В глухій домовині
Усміхнуся… скажу ёму:
„Орле сизокрилий!
„Люблю тебе й на тім світі,
„Як на сім любила.“
От-так, серце, обнімімось,
От-так поцілую!
Нехай вкупі заховають…
Умру — не почую…
Не почую…“
Обнялися,
Обнялись, зомліли.
От-так вони любилися,
От-так і хотіли,
Щоб на той світ переступить;
Та не по їх стало…
Що-вечора сходилися,
І мати не знала,
Де Марьяна до півночі,
З ким вона гуляла.
„Воно мале, ще дитина,
Нічого не знає.“
Угадала стара мати,
Та не все вгадала:
Знать, забула, що минуло,[1] —
Чи не дівувала.
- ↑ Знать, забула, що колись же
Сама дівувала. (Льв. вид.)
4
