Перейти до вмісту

Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/81

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 49 —

 Ти чув, що співають…
То кобзарі вигадують;
 Бо сліпі, не знають,
Бо не бачять, що є брови,
 Чорні й карі очі,
І високий стан козачий,
 І гнучкий дівочий,
Що є коси, чорні коси,
 Козацька чуприна,
Що на мову на Петрову
 В глухій домовині
Усміхнуся… скажу ёму:
 „Орле сизокрилий!
„Люблю тебе й на тім світі,
 „Як на сім любила.“
От-так, серце, обнімімось,
 От-так поцілую!
Нехай вкупі заховають…
 Умру — не почую…
Не почую…“
 Обнялися,
 Обнялись, зомліли.
От-так вони любилися,
 От-так і хотіли,
Щоб на той світ переступить;
 Та не по їх стало…
Що-вечора сходилися,
 І мати не знала,
Де Марьяна до півночі,
 З ким вона гуляла.
„Воно мале, ще дитина,
 Нічого не знає.“
Угадала стара мати,
 Та не все вгадала:
Знать, забула, що минуло,[1] —
 Чи не дівувала.


  1. Знать, забула, що колись же
    Сама дівувала. (Льв. вид.)

4