Угадала мати... Марьяна — дитина,
Не знала, як треба на сім світі жить,
Думала, ні люде, ані домовина
З Петром не рознять — уміла любить.[1]
Думала, що тілько кобзарі співають,
Бо сліпі, не бачить карих оченят,
Що тілько лякають молодих дівчат...
Лякають, дівчата, правдою лякають.
І я вас лякаю, бо те лихо знаю...
Бодай на сім світі ніколи не знать
Того, що я знаю!... Минуло, дівчата, —
Серце не заснуло — я вас не забув;
Люблю вас і досі, як діточок мати;
Буду вам співати, поки не загину...
Тоді, мої любі, як мене не стане,
Згадайте про мене, про мою Марьяну, —
Я вам з того світа серцем усміхнусь...
Усміхнуся...“
Та й заплакав.
Дивились дівчата,
Не питали, чого плаче,
Та й на-що питати?
Минулося — помагало
Ласкаве дівоче
Щире слово...
„Вибачайте...
(Утер сліпі очі)
Вибачайте, мої любі!
Нехотя журюся...
Так от, бачите, Марьяна
З убогим Петрусем
Що-вечора розмовляла,
А мати не знала.
Дивувалась: „Що се таке
„Марьяну спіткало?
- ↑ З Петром не розлучать. (Льв. вид.)
