Перейти до вмісту

Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/82

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 50 —

Угадала мати... Марьяна — дитина,
 Не знала, як треба на сім світі жить,
 Думала, ні люде, ані домовина
 З Петром не рознять — уміла любить.[1]
Думала, що тілько кобзарі співають,
 Бо сліпі, не бачить карих оченят,
 Що тілько лякають молодих дівчат...
Лякають, дівчата, правдою лякають.
І я вас лякаю, бо те лихо знаю...
 Бодай на сім світі ніколи не знать
Того, що я знаю!... Минуло, дівчата, —
 Серце не заснуло — я вас не забув;
Люблю вас і досі, як діточок мати;
Буду вам співати, поки не загину...
Тоді, мої любі, як мене не стане,
Згадайте про мене, про мою Марьяну, —
 Я вам з того світа серцем усміхнусь...

 Усміхнуся...“
 Та й заплакав.
 Дивились дівчата,
Не питали, чого плаче,
 Та й на-що питати?
Минулося — помагало
 Ласкаве дівоче
Щире слово...
 „Вибачайте...
 (Утер сліпі очі)
Вибачайте, мої любі!
 Нехотя журюся...
Так от, бачите, Марьяна
 З убогим Петрусем
Що-вечора розмовляла,
 А мати не знала.
Дивувалась: „Що се таке
 „Марьяну спіткало?

„Чи не пристріт? Сяде шити —

  1. З Петром не розлучать. (Льв. вид.)