Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/87

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 55 —


Поки лиха я не знала,
 Чом не заховала?

Не слухала стара мати,
 Лягла спочивати;
А Марьяна заплакала,
 Ледве пішла з хати,
„Злякалася,“ дума мати:
 „Нехай переплаче!“
А Марьяна за слёзами
 І світу не бачить.
Пішла в садок... серце мліє,
 Як згадає пана.
Серце моє, рибко моя!
 Марьяно, Марьяно!
Пострівайте... заспівала —
 Пішла луна гаєм, —
Не про „Гриця“, — про „Петруся“,
 Так і виливала.
Заспіває, опиниться,
 Послуха, та знову, —
Аж голосок утомився.
 Петрової мови
Не чуть, нема, не гукає,
 Не кличе: „Марьяно!“
„Де ти, пташко? вилинь, серце,
 „Серденько кохане!“
Нема Петра, не чуть Петра...
 Не вже ж то покинув
Сиротою чорнобриву
 При лихій годині?
Побачимо... А тим часом
 По-над темним гаєм,
Як русалка жде місяця,
 Марьяна блукає.
Не співає чорнобрива,
 Тяжко-тяжко плаче...
Ой вернися, подивися,