тір'ю, знала ти свої діти інакше виховувати, як наші чесні бабки й прабабки, які мали інші поняття про відносини між народом і інтеліґенцією, ніж їх має велика частина нашої інтеліґенції, що або вже надто „per distance“[1] держиться від люду, або, як не те, то вже до такої степені інтимна, що хіба лише за шию обнімайся та цілуйся. Перше — не приносить йому користі, а друге — розуму й хліба не дає“. Він мене добре вчив, мамо, і мудро. Приспособлював до життя, але з другої сторони хотів, щоб я і мистецтво розуміла. Він дуже зважає на те, щоб наше жіноцтво було „хоч дрібочку“ артистично виховане. Жінка, мовляв, без тонших почувань, то як арфа без струн. А почуття, говорив, ушляхетняється не лише самою наукою і знанням, але й артизмом (цебто мистецтвом) і красою. Взагалі приписував він впливові мистецтва й літератури велику й благородну силу на виховання людства, особливо ж на жіночу вдачу. І все, мамо, як він отак говорив, ставало мені чомусь так добре й любо на душі й так мило в товаристві його, що я була тоді саме така (я це відчувала), якою була дійсно з природи: і гармонійна, мамо, і певна себе.
Я йому багато завдячую, мамо, дуже багато. Своєю інтеліґенцією й розумом виховував мене, як знав, звертався зі мною на шлях до найліпшого і найтоншого.
Лиш одного, мамо, я не годна була ніколи затаїти, або хоч би й лицемірити, а це того, що простого народу не любила я ніколи, як цього мене вуйко навчав, переповівши мені його кров'ю підплившу історію, котрої частки я ще й тепер до-
- ↑ На віддалі.
