Сторінка:Кобилянська. Ніоба (1929).pdf/116

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

не зворушувала ніколи велика щирість у нашого народу, наклін жертвувати себе для других і дар пристосуватися до всього, хоча б і найтяжчого? Не зворушував тебе його непереможний наклін до поезії, м'якости й чутливости, його препишна музикальність, з якою і на смертній постелі не хоче прощатись? Мене це все в нашім народі страшно зворушує і прив'язує до нікого.

— Бач, одного разу… — ми ще тоді не зналися, — перебувала я з тіткою далеко, далеко на чужині. На чужині, між народом, що аж кишів від старинної культури, де багатство й освіта аж дух запирали. Коли мені при огляданню того багатства й культури став перед душею мій народ, у своїм невимовнім убожестві, утиску й занедбанню, коли я згадала його злидні й нужду, що змушувала його сотнями покидати свій шматок землі, століттями поливаної його кров'ю, та йти задля ліпших днів в чужину за море, — тоді, вір мені, Олексо, мала я таке почуття, немов би прочувся мені десь над моєю головою жалкий спів відлітаючих журавлів, і я мимоволі мусіла держатися, щоб не зупинитися на місці, не підняти голову й не просити відлітаючих, щоб зостали на своїй рідній землі! Вір мені, Олексо, нараз була б я розпростерла рамена і благала там у далекій чужині: „Приходьте ви всі, великі й сильні, ви освічені й насичені, подайте помічну руку оцим нуждарям, станьте їм до помочі, щоб видобутися з багна, в котрім мучаться сотками літ, видобудете їх до гідного, людського життя! Вони, як і ви, носять у своїй душі скарби глибокі й гарні й такі правдиві, що коли б ви пізнали їх глибше, подали б радо помічні руки та стали хоронителями тих принижених і покривджених у своїх людських правах!“ Так, Олексо, відчувала я й відчуваю й тепер, а коли