Мені так тяжко на душі! Так сумно… Так безовглядно якось, що… О, боже добрий!
О, Андруша, Андруша! і ти мій дорогий брате, Осипе! Прийдіть до вашої „гордої“ сестри та пригорніть її до ваших щирих, братерських грудей, які не зрадили нікого!
Пришліть мені їх, моя мати, бо округ мене все цілком змінилося. Щось чуже і значне, щось далекосягле надходить… і бере верх…
Моя голова схиляється низько на грудь, як ваша, моя мамо; а помимо того, кажуть усі, всі вони, що приходить і відходять, кажуть мов з одних уст: „яка ж вона прекрасна!!.“ А помочі ніякої.
(Бабуня з гірким смутком): „Помочі ніякої“, моя дитинко, я вже відчуваю, що „помочі ніякої“. Вже зближається дванадцята година і для тебе. Бачиш? Вже і його церква займає тебе. Ти хотіла лиш одним поглядом позирнути и її глибину?
Ти? О, смутку мій! Суджена будучого священика?
Ти не релігійна як твоя мати, тому змогла піддатися спокусі переступити для цікавості (котрої коріння лежить у симпатії до чужинця!) поріг іншої церкви, ніж цієї, до якої належали твої предки, і віддаватися там мріям про якогось „чужинця“!
Тому ти й годна потішатися думкою, що сама церква, чи його вже, чи твоя, є щось окреме для себе. Знай, те питання, яке ти сама собі присвоїла, і яке визирає з поміж усіх твоїх слів, воно випило тобі і віру з душі, і зоставило самий тільки критичний розум. Я бачу вже, як вони напливають на тебе, хвилі твого горя… чимраз ближче й ближче…
