лавок, опустила голову на лавку перед собою — і, моя далека, горем похилена, мамо, не плачте, мамо, — я задумалася над добрим чужинцем.
Ніколи й ніде не думала я так інтензивно й цілою душею про нього, як саме в тім божім домі.
От, врешті опинилася я нараз у його церкві. Чи я вчинила тим щось неправе? Думаю, що ні.
Я ж вступила лише в церкву чоловіка, котрого велику інтеліґенцію, даровитість і гарну душу мусіла я шанувати — і більш нічого. Ми ж стояли так далеко від себе, а церков, чи там вона його, чи вже моя, була так щось для себе цілком окреме, що я могла тут пробувати…
Мав хто право робити мені закид з того?
О, боже мій, мамо! Олекса, Олекса — певно. Він був би на мене самим громом кинув.
Радо, одначе, зосталася я тут ще хвилинку.
А відтак пішла.
Станувши вже на порозі вхідних дверей, обернулася я ще раз і попрощала очима великий, престольний хрест.
Мамо! Я це сказала лише раз — і то тоді, в тій хвилині, до своєї душі, а тепер кажу ще й вам:
Якби спаситель зійшов ще колинебудь на землю й переходив усі церкви світа, затримався б тут, у тій церкві, найдовше.
Більше не скажу цього словами ніколи.
О, моя далека, горем похилена, мамо!
Коли б мала наступити хвилина, що ви мусіли б пролити сльози через мене, то прочитайте, замість того, щоб жаліти наді мною, XIII лист св. Апостола Павла до Корннтійців.
