Я мовчала хвилинку, мабуть найтяжчу в моїм житті, — (я думала про вас усіх, вуйка, тітку, про вас, моя далека, горем похилена, мамо, про нього, котрого „жрицею краси й чистоти“ була я, про чоловіка, що стояв переді мною і, подібно до мене, боровся за щось, що так тяжко осягалося), а відтак відімкнулися мої уста:
— Я люблю чужинця, Олексо! Я люблю його, — прошептала я, — хоч як з самого початку боролася з усієї сили проти того… Одначе… я не знаю, його велика й тонка доброто, котра так потрібна моїй вдачі, вона поборола мене, і я люблю його, Олексо! А тепер роби, що хочеш!
— Безчесна! — крикнув нетямлячи себе й відтрутивши мене так сильно від себе, що я далеко назад похитнулася. — То іди ж собі до нього! Бо до двох не можеш належати!
— Навіть до одного ні! — відповіла я зворушено, ледве чутно. — Але ти, ти Олексо! — крикнула я благаючи, зложивши з благанням руки перед ним. — Ти не смієш висвячуватися безженним, ти оженишся! Подумай над твоїм життям, подумай над Василем!
Мамо, я вже не тямлю, як і що я просила і як воно склалося, що я мимо дикости його в тій хвилині, вчепилася в його ремена й заєдно свою мольбу повторяла.
Bin трутив мене вдруге від себе.
— З тобою женитися? — крикнув з неописаною ненавистю. — 3 тобою, яка моє щастя своєю душею і фалшивими очима в пропасть загребала? Тепер ще? Іди до твого артиста; бо до такої брехні я не здібний, хоч і який у мене розум буденний і твоєю тонкою „душею“ легковажений. Я не оженюся ніколи! Те затям собі! А, одначе, коли моє життя обернеться в таку одну велику брехню,
