ані одно добре слово не спаде на її молоду, а вже смутком похилену голову.
(Бабуня твердим, беззвучним голосом):
Я благословлю твої молоді, горем переповнені дні. Але пропасть, котра поглинула твоє земне щастя, це твоє власне нутро. Шукай тепер практичности твого „перекиньства“, що також не є чим іншим, як акордом твоєї душі, і сотвори собі з нього опору в житті… Я благословлю тебе…
(Сліпець з жалем):
Бабуню, бабуню! будьте справедливі до неї; вона не винна, що бог вложив їй у груди замість крамарської душі саму одну арфу, котру вона несвідомо носила, прислухуючись їй більше, чим усім зверхнім обчисленням практичних покликів життя. Через те вона гарна.
(Бабуня):
— Мовчи, мовчи мій сину! Ти не маєш права судити життя.
(Сліпець):
Ні, маю, бабуню! Я сліпець, але в мене душа видюща. Тітко, моя прекрасна, тітко! Таких, як тебе одну, сотворяє господь одиноко для душ…
(Зоня):
— Мамо! Я бачу добре, що в мене не буде такої історії, як у тих женщин, котрі повиходили заміж; тож нехай собі й буде… Лише тітка не може з тим погодитися і ходить з такими заплаканими очима, неначе б їй хто помер. А вуйко мовчить, мов у нього в голові прокидаються нові думки щодо моєї будучности, і він лише не може їх виявити; але зрештою він для мене добрий і ласкавий, і я мушу насилу уникати його зажурених поглядів, щоб, стрінувшися з ним, не вибухнути
