44
— Як воно сталося, мамо? Як сталося? Прошу, розкажіть мені! — просив зворушений син і, підійшовши скоро й близько до неї, сів і глядів неспокійним поглядом на білоголову матір. — Це мусите мені, мамо, оповісти, це я мушу знати, цього я Андруші не прощу. Нехай що він безталанний, нехай що й я не щасливіший, але цього я йому ніколи не прощу. Він є звірюкою, а до звірят треба підступати з батогом.
Та тут підняла стара мати палець, погрожуючи.
— Мий сину, мій сину! — сказала. — Коли я помру, я на тебе Андрушу не полишу. Він не є вже тепер ані для світа, ані для людей. Я що богу дякую, що його душа не запропастилася цілковито. Морально він не збавився, хоч і як він себе змарнував. І він має свої шляхетні хвилини. Не смій обходитися з ним жорстоко! П'яниця він отой мій син, слабої волі, немічний, до того став ще брехливим, лякаючися строгого і збагливого ока свого батька, але в ньому нема нічого злого.
— Я не мав на думці, мамо, що з ним треба заєдно жорстоко поводитися. Над ним треба лише держати сильнішу руку, яка кермувала б ним конче, у його власнім інтересі. Мені його жаль, і я думаю, що найсильніше, що в нім є, це його нахил до пиття. Він був би в силі навіть щось значне сповнити, коли б обіцяно йому в нагороду необмежену волю впитися. Але всежтаки, мамо, все ж не можу вияснити собі, як не усохли уста його, коли обиджував тебе так нечувано?!. Тоді була також хвилина, в якій повинна була одна „зміїна" голова відбитися! Я не хочу нічого більше казати й далекий від того, щоб зробити вам, батькові, або комунебудь на світі який закид за нього; але мені все здається, що коли б він у молодших літах дістався був під керму у сильні-
