Як почали наші предки розсилятися по таких сторонах, де земля рівна, не здіймається над річками (як Поліссє, Переяславщина, Черніговщина), то довелося ставити хати не при горі, а на рівному місці. Се власне і примусило нашу хату одділитися од гори, і се було вже легше зробити, бо тим часом культура зросла. Та ще й тоді видно любили ставити хати в городищах, тулити їх до валу, вкопувати трохи в землю.
Наші хати будувалися з некріпкого матеріялу (глина, дерево, очерет, хворост), через те вони не могли залишити на довгий час міцних слідів. Давні літописці і пізніші історики та етноґрафи менше всього звертали уваги на просту хату. Рідко можна стрінути хоч би таку коротку згадку, як сі слова, написані Арабом Ібн-Дастом: „В землі словян холод буває такий великий, що кожний викопує собі наче погреб (печеру, землянку) і вкриває його згористою покрівлею“.
Далеко більше здобудемо в працях археолоґів В. В. Хвойко, В. А. Городцова, Н. Е. Макаренка та инших. В тих працях, особливо в працях В. В. Хвойко, вияснено, що колись у дуже давню старовину, ще за часів неоліту і бронзового віку, у середній Подніпрянщині жили люде, що вже знали хліборобство. Як показали роскопки, — тодішні люде, мажучи стіни своїх хаток-землянок, мішали глину з половою, як се в нас по селах діється й досі.
До тієї епохи належать так звані точки з паленої глини, — руїни якихсь будівель, і гарно розмальований глиняний посуд. На точках знайдено шмаття глини, що колись обліпляли стіни; на ній випечатались сліди дерева, очерету. Усе те належить до так званої Трипільської культури, бо вперше подібні знахідки були зроблені коло м. Трипілля, Київськ. губ. Що то за народ був і для чого він робив оті будівлі — досі не вирішено. В. А. Городцов каже, що мабуть „теперешні українські хати-мазанки суть тільки поліпшений варіант трипільських глиняних будівель“[1].
- ↑ Арх. извѣстія и замѣтки, 1899 г. № 1 и 2.
