його промова на Тифлиському вокзалі звучала для мене як нова поезія з його прекрасного циклу „Романтика буднів“.
На пероні після другого дзвоника діялося щось нечуване — прощальні вигуки, звуки оркестрів, гомін вокзалу — зливалося в одне потужне шумовіння.
— Сідайте!
— Сідайте, відстанете!
Залізнича охорона силоміць „просила“ до вагону делеґатів.
Захоплені, зборені почуттям братности, подяки й прощання, хлопці почали, так би мовити, сантиментальничати — обніматися, а деякі умудрилися — обніматись з комсомольцями, а прощатись поцілунком з комсомолками.
— Сідай!
Сигнал — і поїзд рушив.
— Слава, слава, слава!!!
І далеко позаду лишалися: запружений вокзал, прапори, вигуки й щодалі — тихше й рідше врізалися в шум колес звуки бадьорих маршів.
Ми в вагоні.
Крилатий наш рейд фактично закінчився. Оглядаємо „з призирством“ „кабіни“ й розчаровано говоримо істину:
— Це б літаком до Баку 4 години летіти, а поїздом доведеться 18.
За нами їде Заступник Агітпропа ЦК Азербайджанського комсомолу Киязим Ісмайлов. Ми ото-
