то нафтові вишки. Повітря наповнене міцними пахощами мазуту й нафти.
За якихось півгодини ми вже в Чорному Місті.
Із райкому нас веде товариш на промисли й „здає“ до рук техніка. Пірамідальні вишки стоять суворі й мовчазні, м'який ґрунт м'яко вгинається під ногами. Ми всі, знайомі лише з читанок про добування нафти, малювали собі (в цьому винні старезні малюнки) вишки, з яких б'є водограєм дорога нафта, — були розчаровані, вірніше, здивовані мовчазною, навіть мертвою картиною промислів.
У лісі величезних вишок лише зрідка попадалися назустріч люди, і було вражіння, ніби триває якась незвичайна довга перерва на обід.
І коли підходили ближче до вишок і зазирали всередину, бачили, як там безперервно й ритмічно кланялися смоки.
— Отак ми зараз висмоктуємо дорогоцінну рідину. Зараз ми — посміхнувся технік — не дозволяємо бушувати нафті водограєм, а також не чекаємо, доки вона покажеться з землі. До 1924 року ми добували нафту старими засобами, бо одержали в спадщину старі машини. Добували майже руками, вибираючи з щілини нафту желонкою — все одно, як ведром з криниці. Тоді таку желонку обслуговували понад десяток людей, а тепер ви, мабуть, помітили, що біля смоків іноді не видно людей, бо зараз 15, а то й більше смоків обслуговує всього лише один робітник.
Технік простими словами, без порівнань і прикрас (бо хіба може технік, що ходить увесь час біля
