Большевицький напір був такий сильний, що встоятись не було сили.
Крок за кроком, голіруч майже проти добре озброєного ворога, йшли останні стрілецькі стежі до наступу, аби тільки стримати противника; щоб дати змогу знеможеному та обезброєному стрілецтву відступити на захід; щоб рятувати бодай ті рештки армії, яка не мала муніції, одягів, ні їжі, а тільки важких місяців опиралася большевицьким військам і тим їх прихильникам, що полишилися по містах, та як могли, шкодили стрілецтву.
Встоятися не було сили!…
За тими, що відступали, хиляли своє золоте колосся жита, мовби слали їм свій останній поклін. У слід за ними шуміли придорожні верби кучерявим віттям, немов дивувалися: чого ці безсилі, знеможені люди кидають рідний край та йдуть далеко-далеко, на захід? Той рідний край, який вширш і здовж переорали ворожі стрільна, який топтали сотні, тисячі й сотки тисяч
