— Найдуться, синку, найдуться такі! — промовила мама.
Дріжучими руками почав Остапко надягати на себе вбрання. Хотів би якнайскорше опинитися поміж своїми товаришами, хотів би натішитися з ними. Тото буде радість! Тото буде весело!
Нараз пригадалися йому мамині слова:
— Аби тільки могла встоятися!
І щось, наче болісна дрож, пройшло Остапковим тілом.
— Невже? — прошепотів він до себе. Нас тут тілько й ми не мали би встоятися?
Докінчував убиратися та прихапцем їв снідання, що стояло приготовлене для нього на столі. І ще не скінчив, як уже вхопив шапку, відчинив двері до кухні, де поралася мама й закликав:
— Мамусю, я зараз вернуся!
І що сили побіг на вулицю шукати товаришів.
Не чув навіть, як за ним бігли мамині слова:
— Остапку, вертайся!
Вулиці столичного города Київа мали цілком відмінний вигляд ніж попередніми
