Микола. — Ти, Степане, подав плян, ти будеш нами командувати.
— Так, так, Степан наш командант! — загомоніли всі юнаки.
— Добре! — промовив поважно Степан — коли всі на те погоджуєтеся — буду! А тепер, хлопці, додому й робити так, як я казав! Тільки памятайте одне: сміло та обережно!
Сутінь весняного вечора западала на землю, коли з села висунулося девять юнацьких постатей. Не йшли гуртом, висовувалися один за одним із різних вуличок села, перелазами та загумінками прямували за село. В селі та близько села йшли поволі, ніби без ніякого діла, от, як звичайно підростки, щоб десь у кутку зійтися, погуторити самим із собою. А коли вже вибралися за село, коли вже батьківські, чи материні очі не могли їх доглянути, коли вже не боялися, що їх хто спинити може, зібралися в гурт. Іще про щось радили, говорили гаряче, хоч шептом, ніби боялися, щоб хто чужий не дослухався.
— Розділимося зараз па перехрестю, за могилою — шептав Степан. — Ти, Миколо, з Іваном та Остапом, підете па ліво, обійдете гайок, що там видніє, завернете потім й прямувати будете під
