все як слід розміркувати, не брати всего гаряче, щоб потім не жаліти.
— І жаліти нема чого! А розміркувати все як слід треба теж! Я тільки свою думку вам сказав, а ви вже самі далі міркуйте.
— А якби ти це думав зробити?
Степан нахилився до гурту хлопців і почав їм щось шептати тихо-тихесенько, розглядаючись, чи хто не надходить. А його слова мусіли бути дуже важні, бо лиця юнаків споважніли, тільки їхні очі світилися, ніби в молодих вовків, що прочувають кривавий бій.
Довго шептав Степан, довго-довго слухали його юнаки, стримуючи в собі віддих. І ще хвилину потім, як Степан скінчив, усі мовчали, ніби ця мовчанка печаттю тайни налягала на їхні серця.
— Добре, справді добре придумав! — перебив нарешті мовчанку Микола. — Не знаю, як ви, але я йду зо Степаном.
— І ми, ми всі йдемо! — загомоніли юнаки.
— Коли всі, то робіть так, як я сказав! — відозвався Степан. — А ще одна справа! Треба нам вибрати одного, хто буде всьому провід давати. Я міркую, що виберемо Миколу. Він із нас найстарший…
— Ні, ніяк я на те не погоджуся — заговорив
