— Та цить-бо, Миколо, дай йому виговоритися!
— Про мене, нехай каже, але…
— То ж, кажу, коли ворог прийде до нашого села, воронитися буде може пізно. Він прийде приготований на все, а його сили мабуть більші, а ще краще озброєні, ніж наші в селі…
— Правда…
— А коли б так напасти на нього несподіване…
— Хто? Ми?!
— А чом-же не ми?
— Девять хлопців на відділ війська?
— В ночі — бо напасти мусимо тільки в ночі — не видно, скільки людей нападає. А коли ми візьмемося добре до справи, можемо заскочити ворога. А як не заскочити, то бодай зробити заколот серед нього, а це вже матиме для нашого села велике значіння…
— І самі можемо загинути…
— Що ж, коли доля судилася загинути, то ляжемо головами. Це ж не для нас, а для нашої Батьківщини, для наших рідних!
— Певне, певне! — підхопили інші. — Добре каже! І не знаємо, чому ти, Миколо, відпекуєшся?
— Ні, хлопці, я з вами, як усе! Тільки треба