його слів: це знак, що надходить Степан. За хвилину він уже поміж товаришами.
— Що таке, Степане? Чого ти нас скликав? — допитуються.
— Зараз, дайте видихатися, бо втомився… Я ледве вирвався до вас, бо вдома казали…
— Знаємо, знаємо! І нам теж казали, щоб не встрявати нам, де не наше діло…
— От мені — каже інший — казали під той час дітей забавляти! А я ж — не нянька!
— А може ти й справді нянька — насміхається знову інший.
— Що ти…
— Цитьте, хлопці, не пора тепер на сварку! Зараз слід про що інше подумати! — зацитькує всіх Степан.
— Ну, кажи-бо вже, кажи!
— Слухайте, хлопці — почав притишеним голосом Степан — я так міркую. Наші батьки рішили дожидати ворога, й обороняти село тут…
— Ну?
— А я міркую, що воно недобре!
— Ого, дивись, який мудрий взявся! Ти — значить — мудріший за наших батьків?
— Ні, не те, Миколо, не мудріший, а тільки я собі міркую…
— Щоб тільки не переміркував.
