хує. Але довкола так тихо, спокійно, ні травичка не зашелестить. Навіть сільські собаки замовкви… Вартовий спирається на своїй рушниці, задумався, мріє може про своє далеко село…
Нараз…
Сильні юнацькі пальці вщіплюються в його гортанку. Хоче крикнути, але чиясь рука заткала йому рот. Хтось третій збиває його з ніг, вартовий ще борониться, але сильний удар чогось твердого в голову притишує його.
— До четвертого воза! — чути тихий шепт Степана. За хвильку чути легесенький брязкіт ланьцюга, що лучить четвертий віз із третім.
— Гей, що там? — роздається голос від паровоза. Це пробудився машиніст.
Але поки ще його голос пролунав у повітрі, вже рветься одна ручна ґраната, друга, вже свищуть кулі, вже чути оклик:
— Слава, слава Україні!
У нічній тиші цей крик відбивається голосним гомоном між стаційними будинками. Здається, крик лунає не з кількох, а із сотень грудей.
І знову стріли, знову гук ручної ґранати. А там, із віддалі чути нові гомінкі оклики, нові стріли. Це Микола відгукується.
— Напад! Напад! — роздається оклик у возах.
