цього треба тихо без гомону спрятати. Алє як? Роями клубляться думки в юнацьких головах…
В тім — нова постать наближується до вартового. Це другий вартовий.
— Це ти, Ванька? — питає перший.
— Я, Міша.
— Довго ще нам так караулити?
— Ми ж недавно почали. Годин іще зо три.
Поганий проклін виривається з уст другого вартового. А потім хвилина мовчанки. І знову:
— Ванька!
— Що, Міша?
— Спать мені хочеться…
— Дарма!
— Знаєш що, Ванька?
— Що?
— Покарауль ти годину сам, я я приляжу. Потім ти підеш спати, а я сторожитиму.
Хвиля вагання, а потім знову:
— А коли хто вийде провірку зробити?
— Ні, я їх знаю! Сплять у возах ніби вбиті…
— Деж ти спати будеш?
— Піду до хат за стацією. Добре, Ваня?
— Добре! Лиш не забудь змінити мене.
— Ні, ні, не бійся!
За хвилину другий вартовий зникає за стаційними будинками. Перший дивиться за ним, наслу-
