Тихо наче вовки скрадається гурток юнаків із Степаном на переді. В них кожний крок, кожний рух обдуманий наперед, обміркований, бо може полонений говорив неправду; може ще більше таких, як він, де просмикається; може небезпека близька. А в кожного думка одна: щоб тільки не зрадити себе, щоб щасливо добитися до цілі.
А ціль — уже он-он майоріє в пітьмі ночі. Високий, темний будинок залізничої стації, а побіч нього на рейках поїзд. Паровіз під парою та чотири вози. Темно… Тільки дві червоні ліхтарні, мов двоє величезних очей, просвердлює пітьму ночі; тільки сніп іскор бухне часом із комина паровоза. А довкола все спить…
Ні, мабуть не все! Он там, при останньому возі щось заворушилося… Людина, чи може тварина яка? Юнаки пристанули, і мигом прилягли до землі. Ждуть. Хвилі минають так поволі, що кров у висках бє раз так сильно, раз знову так слабо, що — здається — серце в грудях завмирає, мовкне. Ждуть іще хвилину.
А потім тихо-тихесенько, майже непомітно, починають підсовуватися в напрямі того, що ворушиться. Блище і блище… Нарешті бачуть, що це вартовий. І в мент у їхніх головах родиться думка:
