— Як? — противиться полонений.
— Полежиш тут, поки ми не вернемося. Лежи спокійно, тихо, а тоді поміркуємо, що з тобою робити.
— Пустіть! — прохає полонений.
— Е, ні! Цього не зробимо! Пустили б, ти б нам лиха на голову накликав.
— Ні, ні, я присягаю!
— Е, де вже нам твоїм присягам вірити. Хіба ми не знаємо, що варта ваша присяга?
Полонений пручається, але за хвилину юнацькі руки перемагають його. Лежить, тільки очима дивиться на небозвід. А по небозводі пливе місяць і ніби грається з ним. То за хмару ховається, то висовує з поза хмар своє всміхнене лице, то ніби підсміхається до нього.
— Попався, земляче? — питається ніби з насміхом.
А зірки, що скряться там високо-високо, ніби підморгують до місяця, ніби теж насміхаються. Полонений не може стерпіти цього насміху. Усією силою напружує свої мязи, ніби хоче розірвати вязи, що його тримають. Але сили показуються за малі, а тверді посторонки тільки ще більше вїдаються в його тіло. Полонений стогне та з великого болю вмліває…
