Дорога була важка. Треба було не йти, а просовуватися, повзати по снігу поволі й тихесенько, щоб не звернути па себе уваги ворожої стійки, що чаїлася невідомо де, щоб найменшим звуком не зрадити себе.
Бо зрадити себе — значило не тільки наразитися на небезпеку, на смерть, а в найкращому разі на полон, але значило ще: не виповнити доручення, лишити своїх у непевності. А непевність нераз гірша смерти буває. А ще під такий час, коли не тільки добрий вислід, але й перемога залежить від того, щоб дізнатися, що противник задумує.
Хвилі роками довжилися юнакові. Посувався по пухкому снігу вперед, прилягав лицем до білого сніжного пуху, здержував віддих, камянів, а потім за хвилину посувався далі.
Нараз…
Слух його спохватив якийсь тихий, ніби придушений гомін. Ніби хтось розмовляв за глухою стіною, Насторожився і почав наслухувати, Так, це були людські голоси. Десь недалеко від нього. Серце почало в нього сильно-сильно битися, усе тіло дрижало з напруження. Зрозумів, що приходить рішаюча хвилина. Зібрав у собі всі сили й тихесенько, поволі посунувся ще трохи вперед. Але далеко годі було так посуватися. Добрив аж до якогось обриву, далі сніг обривисто спадав у до-
